Психотерапевтичні казки.

Казка про хлопчика Вередунчика.

Жив собі на світі один маленький хлопчик. Був він такий гарненький - біляві кучері, блакитні оченята. І усі-усі без винятку його дуже любили. А особливо мама...

 

Казка про хлопчика Вередунчика.

Жив собі на світі один маленький хлопчик. Був він такий гарненький - біляві кучері, блакитні оченята. І усі-усі без винятку його дуже любили. А особливо мама...

Але хлопчикові завжди не щастило: на день народження дарували не такі цікаві і яскраві іграшки, як Петрику, на обід замість улюбленого шоколаду була каша, а увечері, коли починалися найцікавіші пригоди, потрібно було вкладатися спати. Все це дуже турбувало хлопчика. Він починав вередувати, за що й отримав прізвисько Вередунчик.

І от одного разу він вирішив покликати на допомогу добру фею, щоб вона хоч якось зарадила цій біді. Прилетіла добра фея і пожаліла Вередунчика: «Бідний маленький хлопчику, все у твоєму житті навпаки, не так, як ти хочеш. Гаразд. Я тобі спробую допомогти. Тепер усе-усе буде по-твоєму. Варто лише сказати: «Хочу!»

Щастю Вередунчика не було меж, адже тепер можна робити все, що заманеться, і ніхто не скаже жодного слова! Тепер всі можливості були в руках хлопчика і надокучливі дорослі, які тільки без кінця говорили, що можна, а чого ні, стали йому не потрібні.

«Хочу, щоб зникли всі дорослі!», - сказав малюк. І вони зникли. «Оце так дива! Хочу, щоб усі Петрикові іграшки стали моїми!» В одну мить через відкрите вікно влетіли всі Петрикові іграшки. Але Вередунчик так захопився новою грою «Хочу!», що навіть не звернув на них уваги, та й Петрикові іграшки враз виявилися такими ж звичайними, як і його власні.

«Хочу усі солодощі, - тістечка, торти, морозиво, цукерки з вітрини нашого магазину!». І хоч кожного разу, коли Вередунчик проходив з мамою повз вітрину, він був готовий скуштувати усе, тепер, коли гора солодощів лежала перед ним, у нього не було жодного бажання ласувати.

Хлопчик все замовляв і замовляв свої раніше нездійсненні бажання. Так швидко промайнув день, Вередунчик дуже втомився і враз йому стало так сумно. «Хто сьогодні вкладе мене в ліжечко, заспіває пісеньку, розповість казку?» Адже на його бажання разом зі всіма дорослими зникла і мама.

Заплакав гірко-гірко малюк і знову покликав на допомогу добру фею. «Не хочу нічого-нічого, тільки, щоб все було, як раніше!». Пригорнула фея до себе малюка, заспокоїла. І здивований Вередунчик побачив, що то була зовсім не фея, а його рідна матуся.

Більше Вередунчик ніколи не вередував, був слухняним і тепер його стали називати Веселунчик.

 

А морквина попливла (Вчимося ділитися)

 Одного разу|одного дня  мама Зайчиха дала Рожевому трояндовому Зайчикові велику морквину і сказала:
- Синочок, маєш сам і поділися із з друзями.

Заєць нічого не та відповів, але та  подумав, що і сам може з'їсти таку смачну морквину. Але та  гуляти одному йому було нудно, і він пішов на берег річки ріки , до свого друга Бобра.

А тато папа  Бобер якраз зробив для свого синочка човник з із  вітрилом парусом  і веслами. Бобер зібрався поплавати на ній по річці ріці.

Побачивши Зайця, він закричав:

- Привіт Рожевий|трояндовий| Зай! Стрибай до мене в човен, попливемо разом!

Заєць, тримаючи свою величезну моркву, зібрався стрибати в човен з високого берега.

- Постій! - крикнув тато|папа| Бобер. - Ти з|із| цією морквиною дуже важкий|тяжкий|, човен перекинеться. Краще розламай її навпіл, поділися з|із| Бобром. І наїстеся обидва, і човен в рівновазі буде.

Але|та| Заєць поскупився і не захотів|схотів| ділитися. Так і стрибнув з|із| морквиною в човен. А морквина-то і насправді дуже важка|тяжка| опинилася. Човен перекинувся, Заєць з|із| Бобром повалилися у воду. Тільки|лише| Бобер добре плаває, йому не страшно. А зайці - звірі сухопутні, воду не люблять|кохають|. Зайчик перелякався, морквину з|із| лап випустив і кричить:

- Врятуйте! Допоможіть!

Бобри його на берег витягнули, заспокоїли. Заєць здригнувся, дух перевів|перекладав|. Радий, що не потонув. Ось тільки морквину шкода - попливла вона за течією. І заєць голодний залишився.

 Хто|КТО| одружується на Олі? (Вчимося самостійно одягатися)

 У Олі - великі красиві карі очі і в'юнке волосся. Васі вона дуже подобається, і він говорить, що коли виросте, обов'язково ожениться|одружиться| на ній. Ось тільки Оля нічого йому не відповідає...

Одного разу|одного дня| Вася, Оля і інші діти грали на дитячому майданчику. Раптом із-за лісу з'явився|появлявся| Змій Горинич. Він пролетів над дитячим майданчиком зовсім низько, на льоту схопив Олю і знову полетів до лісу.

Що робити|чинити|? Треба йти рятувати Олю. Вася і Федя схопилися на свої велосипеди і помчались| наздоганяти. Всі звірі і птах|птиці|и охоче підказували їм, куди полетів змій. Вася і Федя мчалися у весь дух.

Раптом на їхньому шляху|колії| - річка. Не дуже широка, але|та| ні моста, ні броду немає. Федя заховав свій велосипед в кущах, швидко зняв брюки, сорочку, шкарпетки і черевики і стрибнув у воду. А Вася роздягатися не умів. Його мама завжди роздягала, хоч і бурчала, що великий вже. А тут мами немає. А без неї ніяк Вася не може роздягтися. Сидить він, плаче. А тим часом Федя вже назад повертається разом з Олею. Змія він переміг, Віку звільнив|визволяв|, допоміг їй річку перепливти. Вибралися вони на берег, одягнулися, сіли на велосипед і назад поїхали. І сказала Оля, що вийде заміж за Федю.

А Вася горював, горював, а потім почав|став| просити|прохати| маму навчити його роздягатися і одягатися і з тих пір|відтоді| завжди робив|чинив| це сам.